Міжнародна наукова конференція «Лексика східного походження в українській мові: теоретичні й прикладні аспекти відображення власних і загальних назв». Звіт
11-12 листопада 2025 року відбулася Міжнародна наукова конференція «Лексика східного походження в українській мові: теоретичні й прикладні аспекти відображення власних і загальних назв». Організаторами стали Інститут мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України, Інститут сходознавства ім. А.Ю. Кримського НАН України, Національна комісія зі стандартів державної мови, Національна асоціація україністів. Метою конференції було визначено обговорення правил і практик відтворення українською мовою апелятивної та пропріативної лексики східних мов, доцільності реформування принципів цих правил, їхнього вдосконалення і розвитку. До конференції було запрошено сходознавців та україністів для спільної дискусії із зазначених питань.
На пленарному засіданні було окреслено теоретичні та методологічні питання практичної транскрипції в українській мові. Директор Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України Богдан Ажнюк привітав учасників та підкреслив важливість співпраці між Інститутом мовознавства та Інститутом сходознавства, зокрема у питаннях унормування іншомовних слів східного походження. Наголосив на участі Національної комісії зі стандартів державної мови, оскільки тема конференції безпосередньо пов’язана з кодифікацією правописних норм. Заступник директора з наукової роботи Інституту сходознавства ім. А. Ю. Кримського НАН України Данило Радівілов у своєму вітальному слові окреслив історію виникнення проблеми практичної транслітерації східних слів в українській мові, яка постала ще з початку 1990-х років під час роботи над журналом «Східний світ». Згадав про дискусії, які точилися щодо передачі різних східних термінів, зокрема суперечку навколо написання слова “Аллах/Аллаг” та пов’язані з цим можливі зміни в інших словах і власних назвах. Промовець підкреслює, що ці питання давно потребують системного і фахового обговорення. Головним завданням конференції пан Данило бачить не вибір «єдино правильного» варіанта, а вироблення спільного розуміння того, як ставитися до множинності систем, і чи варто розглядати її як тимчасову нормальність. Промовець закликав україністів активно долучатися до дискусії, щоб виробити узгоджене бачення функціонування східної лексики в українській мові. Член Національної комісії зі стандартів державної мови Данута Мазурик повідомила, що Національна комісія високо цінує ініціативу проведення цієї конференції. Вона наголосила, що оновлення правил передавання іншомовних слів є необхідним, адже збереження застарілих радянсько-російських практик призводить до втрати точності та відходу від міжнародних стандартів; водночас будь-яка реформа потребує чітких, аргументованих і практично застосовних норм. Підкреслено, що зміни мають виходити за межі академічних дискусій і втілюватися в нормативних документах державного рівня, оскільки лише так можна забезпечити єдність уживання в офіційних текстах, освіті, довідкових ресурсах і цифрових системах. У виступі уточнено, що чинний український правопис є обов’язковим стандартом, який не може змінюватися часто, але підлягає періодичному фаховому перегляду.
Продовжила пленарне засідання наукова доповідь Богдана Ажнюка (Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України) «Іншомовні слова в системі орфографічних координат національної мови», в якій він наголосив на важливості соціолінгвістичного контексту та темпорального аспекту в процесі асиміляції запозичених слів. У виступі підкреслено, що внутрішня суперечливість правопису зумовлена системною відкритістю мови, її історичною багатошаровістю та соціолінгвістичним завданням об’єднувати різні регіональні традиції. Наголошено на ролі традиції як потужного регулятора, оскільки мова передається як естафета між поколіннями, а тому зберігає елементи минулих станів разом із новими запозиченнями. Наведені приклади алогізмів (митрополит/митрополітен, магніт/магнетизм, номер/нумерація) та історичних коливань у передачі чужомовних звуків свідчать, що навіть правопис 1929 року не був системно одноманітним. Пояснено, що на формування норм впливають джерело запозичення та час входження слова до мови, через що однакова етимологія може давати різні графічні рішення. Узагальнено, що кодифікація неминуче є компромісом між системністю, традицією та реальним ужитком.
Доповідь Олексія Хамрая (Інститут сходознавства ім. А. Ю. Кримського НАН України) під назвою «Невирішені питання практичного транскрибування лексики східного походження» присвячена питанню важливості розрізнення фонетичної, фонематичної та практичної транскрипцій, виробленню засадничих принципів укладання правил практичної транскрипції, а також факторам узусу, традиції, інновацій та винятків при виробленні цих принципів. Доповідач навів приклади неоднорідної передачі власних імен східного походження, проблемами у їх відмінюванні. Наголошено на неможливості точного передавання звучання між мовами з різними фонетичними системами та підкреслено, що українська транскрипція східних імен неминуче наближена. Одим зі шляхів вирішення проблеми з передачею імен, топонімів тощо доповідач вважає створення відповідних реєстрів і словників, до укладання яких окрім сходознавців обов’язково мають бути залучені україністи і загальні мовознавці.
У доповіді Олександра Богомолова (Національний інститут стратегічних досліджень) «Світ від першої особи. Про релевантність антропонімів і топонімів» було представлено теоретичні проблеми й практичні приклади помилкових транскрипцій східномовних власних назв, які призводили до дипломатичних колізій. На прикладі прізвища Каддафі показано, що численні варіанти написання, використані в документах ООН, дали підстави лівійській стороні оскаржити санкції та фактично уникнути їх дії. Подібна ситуація описана щодо імені Чан Кайші, де різні системи романізації та технічні огріхи призвели до плутанини в комунікації між союзниками на Каїрській конференції 1943 року та затримали ухвалення декларації. Обидва кейси ілюструють критичну важливість уніфікованої транскрипції у міжнародних документах. Доповідь підсумовує проблеми, що виникають у міжнародній комунікації через неузгодженість українських транскрипцій, підкреслюючи вплив політики ідентичності та деколонізаційних процесів на вибір форм власних назв. Наголошено, що відсутність єдиних норм створює труднощі для дипломатів і для іноземних партнерів, які можуть не впізнавати власних імен у різних варіантах написання. Підкреслено також потребу в орфоепічній культурі медій та необхідність консультацій із фахівцями щодо вимови іншомовних імен, оскільки ці аспекти не можуть бути повністю врегульовані правописом. Запропоновано формулювати професійні рекомендації щодо вимови та транскрипції складних імен, що сприяло б послідовності у публічній та дипломатичній практиці.
Загалом, на пленарному засіданні було задано напрям для роботи конференції, підкреслено важливість співпраці мовознавців україністів та сходознавців, важливість пошуку компромісних рішень.
Далі роботу конференції було організовано у вигляді дискусійних панелей, де було представлено оглядові доповіді від сходознавців щодо стану справ, проблем і викликів практичної транскрипції зі східних мов для української мови та співдоповіді-рецензії від україністів щодо рецепції й адаптації східної лексики в українській мові. Крім того, були учасники з повідомленнями щодо окремих аспектів передачі й функціонування лексики східного походження в українській мові. Насамкінець, кожна панель завершувалась дискусією між доповідачами та дискутантами, серед яких були науковці, викладачі, перекладачі, дипломати – теоретики й практики, знавці східних та української мов.
Першу панель, присвячену кримськотатарській мові, відкрила доповідь Оксани Тищенко-Монастирської (Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України) «Правопис слів кримськотатарського походження в українській мові», в якій доповідачка дуже детально описала усі труднощі, з якими стикаються перекладачі при передачі кримськотатарських власних назв українською мовою, а також питання щодо запозичених загальних назв. Пані Оксана навела приклади свого бачення, як можна відтворювати конкретні проблемні фонеми і літери кримськотатарської мови українською, звернула увагу на неоднорідність написання з великої чи малої літер, окремо, разом і через дефіс, подвоєння голосних і приголосних, застосування апострофу, особливостей відмінювання імен, а також вплив російської мови та існуючих традиційних записів. Доповідачка підкреслила необхідність розробки і унормування правил правопису та пояснила, що це не просто орфографічна чи фонетична проблема, а важливий культурний та соціальний аспект, який має велике значення для ідентифікації кримськотатарського народу.
Модератор панелі, Нариман Сейтяг’яєв (Інститут сходознавства ім. А. Ю. Кримського НАН України), надав високу оцінку доповіді та пропозиціям, які презентувала пані Оксана, а також зауважив про особливості передачі певних звуків у кримськотатарських іменах, зокрема вживання літери “є” і взаємодію приголосних та голосних. Олександр Скопненко (Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України) підняв питання щодо офіційного списку затверджених кримськотатарських топонімів у Криму та наявності інститутів чи фахівців, що працюють над їх відновленням.
Євгенія Карпіловська (Інститут української мови НАН України) у співдоповіді висловила зауваження з позиції україніста, наголошуючи на важливості комплексного підходу до адаптації лексики східного походження в українську мову, включно з фонетичним, морфологічним і семантичним аспектами. Пані Євгенія зазначила важливість традицій і прикладів у вже адаптованих словах, а також складність точного відтворення звучання іншомовних слів. Доповідачка акцентувала на потребі співпраці між фахівцями різних галузей.
Фахівці, які долучилися до дискусії, підкреслювали важливість практичного підходу до передачі власних імен у контексті сучасної української мови, необхідність компромісів між точністю та зрозумілістю для носіїв мови, а також те, що кримськотатарська мова потребує уваги як мова корінного народу. Лунали заклики до спільної роботи кримськотатарських і українських філологів для вирішення проблем правопису та відновлення топонімів, а також організації платформ для кооперації та підвищення обізнаності про цю проблематику серед носіїв української мови.
Панель Мови Великого Близького Сходу розпочалася із доповіді Ірини Дриги (Навчально-науковий інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка) «Від Атласу світу до історій країн: спроби стандартизації передачі турецьких власних назв українською». Основний зміст доповіді полягає у спробі стандартизувати передачу турецьких власних назв українською мовою, що є проблемою в історичному перекладі, медіа, новинах і офіційній документації. Доповідачка пояснює, що ця тема стоїть на перетині ономастики, тюркології, практичної лінгвістики, перекладу, картографії та масмедіа. Вона виділяє три ключові сфери вживання турецьких назв: передача архаїчних назв Османської імперії з урахуванням їх історичного звучання; новинний матеріал, де домінує спрощена практика через посередництво переважно російської та частково англійської мови; переклад офіційної документації, де діють конкретні вимоги присяжних перекладачів. Наголошено на існуванні двох основних стратегій передачі: використання усталених українських екзонімів (як Стамбул, Анкара) і транскрипція/транслітерація за звучанням для менш відомих назв та імен. Проте, спеціальні детальні норми для турецької часто непослідовні або відсутні. Основний висновок доповіді зводиться до того, що при передачі турецьких власних назв українською мовою слід орієнтуватися на звучання та етимологічний принцип, не змінюючи усталені форми і зберігаючи максимально природне відтворення фонетики турецької мови. Важливо користуватися офіційними стандартами та інструкціями, як-от затверджена 2007 року інструкція Держгеокадастру, яка пропонує конкретні правила передачі символів, враховує позиційні варіанти літер і нюанси звучання. Застосування таких стандартів вимагає врахування практик сусідніх слов’янських мов і збору корпусів сучасних вживань зі ЗМІ, наукових текстів і картографії. Утримання від змін усталених назв рекомендується, окрім випадків офіційного запиту від турецької сторони. Водночас існують різні підходи в передачі окремих звуків, і наразі зберігається певна варіативність у практиці.
Тетяна Марченко (Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України) доповіла про запозичення зі східних мов, зокрема турцизми, у сербській мові та про способи передачі цієї лексики у сербсько-українському словнику. До цієї лексики зараховують як прямі запозичення, так і опосередковані, що прийшли до сербської мови через французьку, італійську, німецьку, грецьку. Доповідачка зазначила, що сербська та українська мови неоднаково адаптують турцизми, однак безперечним є факт, що ця лексика збагачує слов’янські мови.
Ігор Бурковський (Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України) вголосив доповідь під назвою «Проблеми транслітерації деяких фонем східних мов українською графікою (турецька мова)». Доповідач зупинився на окремих аспектах відтворення турецьких фонем, зокрема на їхньому вокалізмі. У доповіді також порушено питання можливості відхилення від засад української комбінаторної фонетики при відтворенні іншомовних слів, а також про нераціональність “правила дев’ятки”, яке було запозичене з польської мови.
Володимир Пономаренко (Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України) у своїй доповіді відзначив, що серед етносимволів української культури є чимало іншомовних слів, зокрема тюркського походження, серед яких є як запозичені реалії, так і переосмислені поняття. Серед тематичних груп цей прошарок лексики охоплює господарску діяльність, торгівлю, військову справу, природні явища, рослини, зооніми, характеристики людини, одяг, предмети побуту, соціальні терміни.
Доповідь Івана Сівкова (Навчально-науковий інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка) присвячена проблемам транслітерації арабських власних назв, зокрема антропонімів і топонімів, у контексті перекладу офіційної арабомовної документації українською мовою. Підкреслюється важливість мовного та культурного порозуміння між Україною та арабськими країнами для успішної міжнародної комунікації, що значною мірою залежить від коректної передачі власних назв у письмових документах. Автор дослідження відзначає, що нині в Україні відсутня уніфікована, стандартизована модель транслітерації арабських назв кирилицею, що ускладнює роботу перекладачів. Він аналізує різні стратегії передачі арабських імен і географічних назв, розглядаючи особливості транслітерації, включно з застосуванням діакритичних знаків, які часто незручні у використанні. Розглядається також проблема передачі фонетичних варіантів, наприклад, різних діалектних вимов, зокрема єгипетського діалекту, і складнощі вибору між традиційними та більш автентичними звучаннями. Автор наводить приклади типових імен і топонімів (Мустафа, Багдад, Рашид, Шарджа), роз’яснює прийнятність спрощеної транслітерації без діакритиків для офіційних та медійних текстів. Загалом, доповідь акцентує, що проблема передачі арабських власних назв є складною, багатоваріантною і вимагає колективної роботи арабістів і перекладачів для вироблення спільних рекомендацій та стандартів, що забезпечить точність і зрозумілість у міждержавній комунікації й офіційних документах.
Перськомовну підсекцію відкрила доповідь Олега Кшановського (Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України), що стосувалася персько-української орфографічної транскрипції як системи нотування мовної інформації. Автор підкреслив, що в сучасному світі існує потреба в різних системах письма та нотування, бо одна система не може повноцінно відобразити всі мовні явища. Орфографічна транскрипція (практична транскрипція) — це спосіб передавання мови, який відображає звучання іншомовних слів за допомогою графем цільової мови. У доповіді висвітлено історичні аспекти розвитку транскрипції, зокрема розмежування понять транскрипції і транслітерації, які на практиці часто плутають або змішують, що утруднює уніфікацію. Акцент зроблено на тому, що системи нотування мають бути конвенційними та адаптованими для потреб різних мов і ситуацій, зокрема юридичних, наукових, медійних. Автор окреслив складність передачі й нотування власних назв, які потребують точності і водночас зрозумілості для користувачів. Загалом, доповідь пояснює теоретичні основи орфографічної транскрипції, підтверджує її необхідність в міжмовній комунікації та пропонує розглянути її як важливий інструмент у сучасній лінгвістичній практиці для точного передавання мовної інформації, а також закликає враховувати історичний розвиток, мовні особливості та різноманітність практик для удосконалення систем нотування.
У співдоповіді Олександр Скопненко (Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України) підкреслив, що адаптація лексики – це складний процес, у якому неможливо застосувати універсальні жорсткі правила через живу природу мови. Згадується думка академіка Мельничука, який чітко протиставляв абстрактну та реальну систему мови. Звідси доповідач робить висновок, що дослідники змушені оперувати певними мовними абстракціями, які дають лише уявлення про мову, а не її реальний стан в синхронічному зрізі. Процес запозичення й адаптації лексем чужої мови можна розглядати як дію різноспрямованих чинників, серед яких важливу а може і головну роль відіграє традиція, визначення якій немає у жодному кодексові української мови. Пан Олександр відзначив, що традиції транскрипції та транслітерації української мови не завжди уніфіковані, і це заважає швидкому створенню єдиних стандартів, бо впливає багато чинників: генетична спорідненість мов, історія запозичень, діалектні відмінності, а також фізіологічні особливості носіїв (приклад із вимовою фонеми «ф»). Також обговорено проблему різних призначень систем: для студентів, для державних органів, для науковців, що вимагають різного ступеня точності. Наведено приклади складнощів із передачею окремих чужомовних звуків і слів, що ілюструють неможливість створення абсолютно ідеальної системи адаптації. Отже, треба прийняти, що транслітерація і транскрипція — це апроксимації чужої мови в межах української фонетичної та орфографічної систем, і вони залежать від традицій, практичних потреб і рівня мовознавчого консенсусу, що наразі існує лише частково. Треба зважати на те, що лексеми східного походження як екзотизми функціонують на периферії лексичної системи, а апелятиви й оніми мають різну природу адаптації. Формування уніфікованих стандартів є складним і тривалим процесом, але важливим для подальшого розвитку української лінгвістики.
Ольга Максимів (Львівський національний університет імені Івана Франка) у доповіді, присвяченій проблемам розроблення системи практичної транскрипції для перської мови, підкреслила, що для різних мов потрібні різні підходи, і зазначила, що, на відміну від англійської чи турецької, для перської мови поки що немає усталеної практики чи системи транслітерації чи транскрипції. Вона звернула увагу на важливість розуміння особливостей кожної окремої мови та викликів, пов’язаних з передачею звуків і написань, що виникають при переході між різними алфавітами. Доповідачка наголосила на потребі адаптації системи практичної транскрипції до реальних мовних умов і специфіки перської мови, а також на потребі у комплексному підході, що враховує фонетичні, орфографічні й культурні аспекти. Крім того, пані Ольга поставила слушні питання щодо того, що саме можна вважати усталеною чи поширеною формою запозичення. У своїх прикладах вона наводила неоднозначні приклади транскрипції перських географічних назв, власних імен, а також новітніх запозичень на кшталт слова “шахед”. Доповідь мала також на меті започаткувати дискусію щодо створення уніфікованого підходу для перської мови, що слугував би за основу для подальших наукових і практичних розробок у цій сфері.
Учасники дискусії навколо проблем транслітерації перської мови обговорювали, що у нинішніх реаліях для української запозиченої лексики значущими є здебільшого засоби масової інформації, які мають сильний вплив на мовний процес, але відсутність стандартизованих норм ускладнює створення єдиної системи. Вони наголосили, що для забезпечення правильного та однозначного відтворення перських імен і назв потрібно враховувати мовні особливості різних країн — наприклад, використання французької або англійської орфографії для транслітерації назв, що глобалізує процес. Обговорювалися також технологічні можливості — наприклад, автоматизовані системи транслітерації і їх роль у пришвидшенні процесу. Учасники висловлювали думку, що потрібно прагнути до підвищення якості транслітерації й поширення її за межі вузького експертного середовища, наприклад, через публікації та інтеграцію у практики відповідних служб і організацій. Підсумково, дискусія демонструє нагальну потребу у розробці та впровадженні єдиних стандартів транслітерації перської мови для масового застосування й офіційних документів.
Ольга Яковлева (Інститут сходознавства ім. А. Ю. Кримського НАН України) презентувала доповідь «Методи транскрибування та транслітерації івриту: комплексний огляд». Доповідачка зосередилась на аналізі проблем транслітерації і транскрипції івриту українською, особливо з точки зору відсутності офіційних стандартів, що призводить до численних помилок і варіантів написання власних імен, назв та загальних понять. Пані Ольга наголошує на науковій новизні теми, бо іврит у вітчизняному мовознавстві лишався недостатньо вивченим, і практична традиція передачі івритських слів в україномовних текстах лишається розрізненою та неуніфікованою. Наводяться конкретні приклади суперечливості транслітерації: одна і та сама буква передається по-різному для різних імен, що породжує абсурдні ситуації, коли значення імені принципово змінюється. Згадуються також приклади різної передачі назв закладів чи свят. Підкреслюється, що такі неточності не критичні в побутовому спілкуванні, але можуть бути неприйнятними в офіційних документах. Представлено огляд ізраїльських і міжнародних систем транслітерації івриту латиницею (офіційна академічна, практична, система МФА для транскрипції, стандарти ISO 259), наголошуючи, що кожна з них має свої переваги, призначення та рівень точності. Значну увагу приділяється обмеженням і змінам цих стандартів, спрощенням схеми для практичного використання і збереженням наукової точності для фахових потреб. Автор наводить критику складності передачі деяких елементів івритської графіки, адже один знак може виконувати різні функції, і питання, що саме варто фіксувати при транслітерації, залишається відкритим. У подальшій дискусії фахівці сфокусувалися на необхідності чіткого розрізнення цілей передачі івритських слів іншими алфавітами: для комунікативних сучасних потреб потрібні спрощені підходи, для сакральних чи історичних текстів — деталізовані й наближені до традиційних способів передачі. Пролунала думка, що головним принципом має бути лінгвопрагматичний підхід: спочатку визначити мету передачі, а вже потім шукати рекомендації і стандарти для її досягнення.
Підсумовуючи роботу цієї панелі, Олексій Хамрай (Інститут сходознавства ім. А. Ю. Кримського НАН України) наголосив на важливості розрізнення між фонетичною та фонематичною транскрипцією, а також між транскрипцією і транслітерацією, які часто змішуються. Практичне рішення — використовувати спрощені гібридні системи, які умовно можна назвати “фонетичною транслітерацією”, достатні для передання базових голосних, яких, наприклад, у івриті достатньо п’яти, щоб передати більшість звуків. Водночас для більш детальної фонетичної роботи (з урахуванням надсегментних одиниць, ритму, інтонації) потрібні складніші підходи, які далеко виходять за межі простих систем. Пан Олексій акцентує, що всі ці аспекти треба чітко усвідомлювати перед вибором мети та методів транслітерації, бо це дозволяє скоротити численні дискусії і прибрати непорозуміння щодо того, що саме і навіщо транслітерується чи транскрибується.
Панель, присвячена мовам Південної та Центральної Азії, була важливою не лише з огляду на те, що поінформувала академічне середовище з приводу вже повністю чи частково запропонованих правил транскрипції санскритської лексики та лексики мови гінді, а й чи не вперше в історії сходознавства незалежної України озвучила питання передавання слів з бенгалі та тибетської мови, з приводу транскрипції яких дискусія в українському суспільстві ще навіть не почалася.
Юрій Ботвінкін, директор Центру мови гінді та індійської літератури Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доповів про найбільш проблемні питання транскрипції лексики гінді, серед яких наголошення у словах із голосними однакової довжини, передача складотворчого «р», придихових приголосних та церебральних звуків тощо. Тішить те, що з приводу багатьох наявних пропозицій транскрипції, є консенсус як серед індологів, так і серед україністів. Є повна згода передавати придихові дзвінкі звуки мови гінді за допомогою букви «г» й придихові глухі буквою «х» – Бгарат, Тхакур.
Галина Зимовець з Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України, погодившись із пропозиціями Юрія Ботвінкіна, окреслила ще деякі проблемні зони транскрипції, як-от передача довгих і коротких голосних в антропонімах мови гінді. Неможливість їх розрізнити може викликати плутанину в юридичній площині, коли різні імена в документах будуть українською записуватися однаково. Ця ж проблема стосується передачі букв на позначення різних звуків «т» і «н» в мові гінді. Пані Галина також відмітила, що редуковані голосні у тих словах мови гінді, які лише заходять в українську мову, можна відтворювати в редукованому вигляді, тимчасом як зі словами, що давно побутують в нашій мові без редукції, вже нічого не зробиш. Наприклад, слово на позначення барабана бога Шіви – «дамару», яке у гінді звучить як «дамру».
Мрідула Гош, доцент НаУКМА і носійка мови бенгалі, підкреслила її відмінність від гінді, яка полягає в тому, що запис бенгалі, який здійснюється письмом, спорідненим з деванаґарі, не відповідає звучанню мови, інакше кажучи, пишеться в один спосіб, а звучить по-іншому. Наприклад, санскритська назва однієї з йоґ – «сахаджа йоґа» бенгальською записується такими самими літерами, як у санскриті чи гінді, але звучить як «шаходжь джьог». Також було згадано про англізовані бенгальські імена та назви, як-от Рабіндранат Тагор, які легітимно залишати в такому вигляді, бо самі бенгальці ними користуються.
З транскрипцією санскритських слів в українській науці трохи краща ситуація, адже санскритолог Інституту сходознавства Дмитро Бурба запропонував свою практичну транскрипцію, яка відображена у його публікації в журналі «Східний світ» і якою вже – частково або повністю – користуються як в українському академічному середовищі, так і загальному інтелектуальному просторі нашої країни – https://oriental-world.org.ua/index.php/journal/article/view/199. Індологиня і перекладачка Олександра Лохман озвучила на конференції спільні з Дмитром Бурбою напрацювання. Найбільше дискусій як стосовно мови гінді, так і санскриту, викликає придиховий звук gha, що позначається буквою घ. Автори доповіді й решта учасників конференції прийшли до консенсусу, що найкраще його передавати українською фрикативною «г» – Гош, гати (на позначення штучних сходів біля берегів індійських річок) тощо. Юрій Ботвінкін має з цього приводу власну думку й на правах експерименту вважає, що варіант передачі цієї літери через «ґг» є допустимим. У доповіді було обґрунтовано, чому у випадку з санскритською мовою доречно ігнорувати норми українського правопису, такі як «правило дев’ятки» та подвоєння у словах іншомовного походження. Такі «порушення» пов’язані насамперед з тим, що як подвоєння, так і звуки «і» та «и» мають смислорозрізнювальну функцію, тому їх не можна ігнорувати. Серед індологічної спільноти України вже є консенсус стосовно передачі літери g (ग) українською «ґ», втім, пані Галина Зимовець поділилася своїм застереженням стосовно того, що з позицій загальної лінгвістики, якщо почати активно впроваджувати проривний ґ впродовж наступного сторіччя, почнеться перерозподіл фонологічної системи української мови. Дослідниця закликала бути свідомими цих процесів.
Євгенія Карпіловська (Інститут української мови НАН України) у своєму розширеному коментарі підкреслила, що сприйняття проблеми транскрипції санскритських слів у індологів та україністів різне. Першим це потрібно насамперед для виконання практичних завдань – створення словників, підручників, для навчання правильної вимови санскритських слів. Україністів же проблема цікавить на тому етапі, коли вже вироблений український відповідник, який вони можуть оцінити з точки зору чинних норм правопису. З приводу подвоєння голосних пані Євгенія порадила індологам не бути такими категоричними, бо в українській мові є чимало адаптованих одиниць, в яких є це подвоєння і в середині слова (Авраам, Аврам), і на початку (Аахен). Але загалом, як відмітила пані Карпіловська, прерогатива має бути за знавцями санскриту, а в українській мові достатньо засобів для допасування санскритських слів до чинних норм правопису.
Насамкінець Олена Калантарова (незалежна дослідниця) поділилася своїми міркуваннями про те, з якими труднощами стикаються науковці транскрибуючи тибетські назви, і яка роль у цьому міжнародної системи транслітерації Вайлі. Серед усіх мов регіону, розглянутих на секції, з тибетською існує найбільше труднощів з огляду на те, що це неіндоєвропейська тонова мова з унікальним записом, а також на майже повну відсутність спеціалістів з тибетської мови в Україні.
Панель Мови Далекого Сходу та Південно-Східної Азії розпочалася із обговорення проблем та принципів відтворення в’єтнамських слів українською мовою. Вікторія Мусійчук (Інститут сходознавства ім. А. Ю. Кримського НАН України) Основний підхід доповідачки це синтетичний метод, що поєднує транскрипцію (фонетичну передачу) з транслітерацією (графічною передачею) на основі міжнародного фонетичного алфавіту, враховуючи фонематичні опозиції, наявні в українській та в’єтнамській мовах. Доповідачка наголосила на необхідності компромісів між ідеалом передачі і практичністю, врахувала також норми українського правопису, але визнає, що в деяких випадках треба відходити від нього задля унікальності передачі або щоб уникнути надто великої омонімії. Вона детально розглянула питання фонематики і графіки, порівняння складу фонем двох мов, проблеми передачі специфічних звуків, палаталізації, а також особливості відмінювання в’єтнамських власних назв, стосовно яких у чинному правописі є суперечності, зокрема щодо багатоскладних імен. У підсумку вона закликала до формування однозначних і зручних для користувача правил транскрипції в’єтнамських слів українською мовою, які б враховували мовні особливості і не ґрунтувалися на посередництві інших мов.
Співдоповідь Олександра Тараненка (Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України) була ретельною рецензією та доповненням до теми практичної транскрипції в’єтнамської мови українською. Він високо оцінив глибокий фундаментальний підхід доповіді Вікторії Мусійчук і прагнення до практичності у встановленні правил транслітерації, з урахуванням як фонетики в’єтнамської, так і правописних норм української мови. Особливу увагу приділив проблемам суперечності у чинному українському правописі щодо позначень звуків, наприклад, «ґ», «г», «х», що потребує врегулювання. Водночас пан Олександр не погодився з попередньою доповідачкою щодо значних відхилень від норм українського правопису на користь більш точного відтворення в’єтнамської фонетики. Він підкреслив актуальність потреби створення уніфікованої системи практичної транскрипції в’єтнамської мови, узгодженої з нормами чинного правопису української мови.
Дискусія, що відбулася після доповідей, торкалася питань застосування транслітерації і транскрипції, проблем нестачі офіційних рекомендацій з передачі географічних назв В’єтнаму, а також питань відмінювання імен і прізвищ. Було підкреслено важливість розробки уніфікованих методик передачі, які будуть зрозумілі і зручні для української аудиторії. Представниця посольства України у В’єтнамі Чан Куєн поділилась досвідом офіційних запитів щодо географічних назв, практичних труднощів відмінювання в’єтнамських імен в українській мові, особливо у випадках невизначеної статі суб’єкта, та наголосила на важливості однозначності передачі для владних структур і заходів.
Наступною була доповідь Євгенії Гобової (Інститут сходознавства ім. А. Ю. Кримського НАН України) про досвід академічної системи транскрибування китайської мови (http://pinyin.in.ua) з акцентом на її перевагах і викликах у практичному застосуванні, впливі різних стандартів і конкуруючих систем. Доповідачка зазначила, що, хоча система суттєво полегшує роботу науковців у межах академічних видань, у ширшому медійному та інтернет-середовищі використання системи є фрагментарним і непослідовним. Євгенія Гобова також звернула увагу на вплив машинного перекладу і штучного інтелекту, які іноді некоректно передають імена та назви, що створює додаткові складнощі. Вона наголосила на важливості поєднання фонетичної точності, відповідності українській графічній системі та міжнародним практикам. У доповіді обговорювались також труднощі адаптації китайських імен і географічних назв, зокрема відсутність усталених правил для національних меншин Китаю, а також суперечності в українському правописі щодо передачі окремих звуків. Вказано на потребу делікатного підходу у впровадженні стандарту з урахуванням усталених традиційних форм, які вже стали впізнаваними для широкої аудиторії.
Співдоповідь-рецензія Юлії Цигвінцевої (Інститут української мови НАН України) підкреслила важливість популяризації стандартів та необхідність зусиль для їх системного впровадження, щоб зменшити плутанину і дублювання варіантів у практичному вживанні. Пані Юлія зазначає, що академічна система транскрибування, запропонована Євгенією Гобовою, враховує попередній досвід української орієнталісти та традиції передачі китайської мови, вона не пропонує радикальних змін, а спрямована радше на впровадження таких критично важливих, мінімально необхідних корекцій, що забезпечують точність і послідовність транскрипції. Водночас доповідачка зазначає, що розглядувана академічна система транскрипції пропонує інакше транскрибування в тому числі китаїзмів, які вже потрапили до словників української мови, як-от слово “гаолян”. Юлія Цигвінцева також погоджується зі співдоповідачкою, що є природна межа будь-якої системи транскрибування, і повна об’єктивність у передачі чужомовних фонем недосяжна. Щодо тези і проблеми про обмеження прескриптивного підходу до транскрибування, то, звісно, з цією проблемою стикаються не лише китаїсти, а українці теж, які порушуюь мовні норми через незнання або небажання їх дотримуватися. Доповідачка також наголосила на необхідності популяризувати і мовну норму, і стандарт, займатися популяризацією науки, лінгвістики, щоб достукатися до мовців.
Анастасія Стрелкова (Інститут філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України) підійшла до проблеми практичної транскрипції китайської мови з позиції філософа-буддолога, якому необхідно транскрибувати китйські імена й терміни. Доповідачка визначила такі основні вимоги до транскрипції: системність, внутрішня несуперечність, зовнішня узгодженість між різними транскрипціями, впізнаваність різних іноземних мов у потоці українського мовлення, дотримання норм української літературної орфоепії, урахування специфіки відтворення східних мов і дотримання норм правопису, можливість якісної та швидкої автоматичної обробки даних, наявність декількох транскрипцій (наукова, спрощена тощо).
Лариса Кислюк (Інститут української мови НАН України) докладно проаналізувала сучасні проблеми транскрипції і транслітерації корейських власних назв, викладених у доповіді Оксани Кінджибали та Валерії Рудь (Навчально-науковий інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка). Доповідачка з позиції україніста аналізувала причини існування різних систем передавання іншомовних імен і загалом лексики, зазначаючи, що жодна з них не є універсальною і повністю задовольняє лише конкретні практичні потреби — навчальні, комунікативні, наукові, дипломатичні, медійні тощо. Окремо підкреслила, що система повинна відповідати типу мовної діяльності та цільовій аудиторії: для українців важливо дотримуватися українських орфоепічних і правописних норм, для іноземців — забезпечити точне звучання. Доповідачка звертає увагу на відсутність уніфікованих правописних правил для багатьох випадків, актуальність позамовних факторів (традицій, часу й шляху запозичення) й особливостей самої мови-донора. Наголошується й на хаотичності передачі імен, яку підсилює латинізація корейських імен, а також на труднощі відтворення звуків і структур, нетипових для української мови. У підсумку пані Лариса рекомендувала розрізняти дві системи: транскрипцію для широкої аудиторії і транслітерацію для наукових і офіційних цілей, а також створювати словнички та списки стандартних написань для ЗМІ й офіційних структур. Зверталася увага на особливий порядок складових корейських імен, доцільність дефісного написання, а також відмінювання імен за нормами української мови, з урахуванням її традицій і практики.
У доповіді Тетяни Водяницької (Київський національний лінгвістичний університет) розглядалися конкретні практичні проблеми передавання корейських звуків українською мовою, зосереджуючись на тому, як історичні традиції запозичень та вплив радянських систем транслітерації призвели до викривлень та неузгодженості. Доповідачка наводить кілька показових прикладів, як-от з прізвищем Цой, брендами Самсунг, Хюндай тощо. На думку доповідачки для коректної передачі корейських фонем українською мовою потрібно спиратися на принципи Міжнародного фонетичного алфавіту та українську артикуляційну базу, а не механічно копіювати новітні латинізації, які розв’язують зовсім інші лінгвістичні завдання; історичні традиції запозичень, хоча і викривлені радянським впливом, часто залишаються життєздатнішими й послідовнішими для української практики, ніж спроби насильницького наслідування зовнішніх систем.
Обговорення у рамках дискусії торкалося можливих шляхів удосконалення та об’єднання наявних практик, а також ролі інформаційних технологій і автоматичних систем у поширенні стандартів транскрипції. Було визнано, що створення узгоджених правил допоможе не лише у науковій сфері, а й для широкого використання у медіа, освітніх ресурсах і видавництвах.
Основну доповідь панелі, присвяченій транскрипції японської мови, представила Тетяна Дементьєва (Київський національний лінгвістичний університет), яка ретроспективно розглянула столітню історію транслітерації із японської мови. Вона детально класифікувала всі наявні системи на три історичні «хвилі» — від першої, орієнтованої на фонетичне відтворення, до новітньої, яка тяжіє до міжнародних стандартів і безпосередніх зіставлень японської та української без посередництва інших мов. Доповідачка згадала ключові труднощі: проблему редукції глухих голосних, суперечки щодо довготи голосних (пропонувалися різні графічні засоби — діакритики, подвоєння літер); диференціацію шиплячих і свистячих приголосних, питання застосування “правила дев’ятки”, процеси зміни наголосу, використання дефіса у написанні складних слів і транскрипції антропонімів. На основі порівняння історичних джерел доповідачка наголосила на важливості пошуку балансу між зручністю для пересічного носія і точністю у науковому контексті. Існує потреба в комплексному обговоренні та гармонізації підходів до транскрибування японської мови українською. Необхідно розглянути як традиційні проблеми (правило дев’ятки, редукція голосних, довгі голосні), так і ті, що раніше не були предметом детального аналізу (дефіси, відмінювання, наголоси).
Лариса Кислюк (Інститут української мови НАН України) у своїй співдоповіді докладно обґрунтувала позицію, згідно з якою адаптація запозичених слів до української мови має залишатися у межах її орфографічної системи, без фіксації екзотичних артикуляційних ознак (зокрема шиплячих з м’яким знаком). Завданням українського правопису не є відтворити вимову слів у мові оригіналі, а припасувати ці слова для зручності користування українцями, і передусім тими, які не знають цих мов. Вона наголосила на діалектиці двох підходів: максимально точна фонетична система для навчання і наукових робіт – та практичне, ужиткове пристосування лексики для широкого читацького кола, із пріоритетом норм літературної мови. Пані Лариса також звернула увагу на роль йотування, проблему палаталізації приголосних, питання відмінювання та наголошення японських слів в українській мові.
Вадим Рубель (Київський національний університет імені Тараса Шевченка) прокоментував доцільність відмови від вирізнення надмірної м’якості при передачі японських шиплячих, підкресливши важливість збереження типових моделей для українського читача. Він вказав на проблеми розмиття ідентичності запозичених понять та підтримав використання апострофів і дефісів там, де потрібно уникнути злиття із українськими морфемами. Однак, на думку доповідача, деякі транскрибовані з япоської слова хоч можуть не дуже правильно звучати з точки зору правил української мови, але вони передають звучання, культуру, епоху, атмосферу тієї країни, про яку ми пишемо.
Ореста Забуранна (Львівський національний університет імені Івана Франка) виступила із доповіддю, підготовленою спільно з Гара Масакі (Токійський університет іноземних мов, Японія), що була присвячена специфічним питанням транскрипції японських слів засобами української мови, з акцентом на кейсах, які виникають при адаптації власних назв із медіа, особливо з японського телебачення NHK і сучасних анімаційних серіалів. Вона порівняла практики транслітерації між українською й російською, акцентуючи, що російські переклади часто застосовують фонематичний принцип, тоді як українська традиція зорієнтована на фонетичний тип, проте без універсального стандарту для інтерпретації нових слів. Було наведено окремі випадки, коли адаптація японських географічних назв і антропонімів викликає труднощі. Пані Ореста наголосила на необхідності врахування прийнятих рішень у медіапросторі, щоб уникнути плутанини в освітніх і популярних текстах, і звернула увагу на важливість нормалізації підходу для передачі власних назв і сучасної японської лексики.
Доповідь Андрія Накорчевського (незалежний дослідник) була присвячена аналізу існуючих систем академічної транскрипції японської мови для українських дослідників і студентів. Мовець розглянув різні підходи до відтворення фонетичних і фонематичних особливостей японської мови, зокрема використання Міжнародного фонетичного алфавіту (IPA) та інших наукових методів. Якщо в мові реципієнта відсутній певний звук, фонема чи алофон, його замінюють найближчим за акустичними та артикуляційними характеристиками звуками з власної фонологічної системи. Для розв’язання проблеми створення практичних транскрипцій запозичених з іноземних мов слів, на думку доповідача, було б доцільно встановити правила передавання звуків, зафіксованих міжнародною фонетичною абеткою, засобами природної абетки української мови. У промові було звернено увагу на проблеми узгодження цих систем з українською орфографією і на відсутність усталених норм для практичного вживання. Доповідач описав важливість точності при передачі звуків, зокрема довгих голосних і модифікованих приголосних, підкреслив складність передачі японського наголосу та специфічної артикуляції окремих звуків.
Максим Вакуленко (Дармштадтський університет прикладних наук, ФРН) запропонував використання метричного методу вимірювання фонетичних відстаней як інноваційного підходу для практичної транскрипції японських назв українською мовою. Метод базується на математичній моделі евклідового простору, де фонетичні відстані між звуками вимірюються за формулою теореми Піфагора у багатовимірному просторі, що дозволяє об’єктивно порівнювати звукові відповідності. Доповідач наголосив на важливості комплексного підходу, який передбачає: ґрунтовне знання японської фонетики та міжнародного фонетичного алфавіту (МФА); розуміння української фонетичної системи в контексті МФА; вміння враховувати мовні закони, тенденції й граматичні особливості української мови. Основна думка доповідача: метричний метод вимірювання фонетичних відстаней є надійною науковою базою для стандартизації японсько-української транскрипції, що оптимально поєднує фонетичні особливості обох мов і сприяє розробці об’єктивних, практично застосовних правил транскрипції. Крім того, цей метод може бути застосований і до інших мов.
Після доповідей розгорнулася жвава дискусія щодо конкретних випадків транслітерації, практичності окремих рекомендацій. Учасники панелі обговорили можливості інтеграції заявлених пропозицій у вже наявні системи, наголосивши на важливості узгодження нових норм із існуючими традиціями української транскрипції та мовною практикою загалом. В ході дискусії обговорювалися питання відмінювання, наголошення, застосування апострофів і дефісів, а також необхідність розмежування навчальної (фонетичної) та практичної (орфографічної) систем транскрипції. Обговорювали й проблему передачі шиплячих і палаталізації, можливості застосування м’якого знака в окремих випадках, різницю між свистячими і шиплячими звуками та вплив глобалізації на уніфікацію системи. Відзначили, що прозорість і простота — ключові чинники успішного впровадження будь-яких змін у мовну нормативність, а також звернули увагу на потребу додаткових публічних обговорень і консультацій за участю ширшого кола експертів і користувачів.
Загалом, усі панелі конференції продемонстрували актуальність поставлених проблем і необхідність подальшого розвитку методології практичної транскрипції лексики східного походження українською мовою у двох площинах: теоретичній науковій і практичній прикладній, що враховує сучасні комунікативні реалії. Учасники конференції в основному зійшлися на думці, що для досягнення балансу необхідно розробити багатоаспектну систему з різними рівнями деталізації, яка дозволила б враховувати цільову аудиторію й призначення транскрипції. Було наголошено на важливості подальшого міждисциплінарного діалогу за участі як лінгвістів (сходознавців та україністів), так і практиків, що працюють із текстами різного типу. Запропоновано планувати спільні проєкти, що могли б стати підґрунтям для нормативних документів і освітніх матеріалів. Учасники конференції погодилися, що повної уніфікації системи наразі досягти неможливо. Оптимальним вважають диференціацію підходів: для наукової, освітньої та прикладної практики. Досвід різних систем, науковий пошук і широка дискусія між сходознавцями та україністами створюють перспективу для подальшого розвитку і вдосконалення української практики транскрипції східних запозичень.
Із повним записом усіх панелей конференції можна ознайомитися на YouTube-каналі Інституту сходознавства ім. А. Ю. Кримського.